10 січня 2024 р. 22:01

"Я наче сиджу в бункері й через маленьке віконечко дивлюся на світ", - історія жительки Маріуполя

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

(Фото: Інтент/Наталя Довбиш)

Анжела Білодід - авторка маріупольського щоденника "Невигадана історія", який складається із записів подій та думок у шкільний зошит та фотографій від 24 лютого до 16 березня 2022 року. Виїхати раніше 14 березня було неможливо, гуманітарна катастрофа, постійні артилерійські та авіаційні обстріли в центрі Європи у 21 столітті. Журналістки Інтента поспілкувалися з авторкою щоденника.

Фотоальбом-книжка "Невигадана історія": про що він?

Ми знаходились в Маріуполі 24 лютого, виїжджати не збиралися, тому що працювали в порту. Мій чоловік відповідальна людина, треба було організовувати поки був зв'язок доставлення хліба, борошна тощо. Згодом зв'язок взагалі зник. Вже 2 березня в Маріуполі видно підбили підстанцію і зникло світло, відповідно й вода, а увечері 6 березня зник газ. Ніяких благ цивілізації не стало. А під постійними бомбардуваннями ти знаходишся в такому стресовому стані, що плутаються думки, події. Ти собі не належиш, а намагаєшся вижити. І для того, щоб нічого не переплутати, а може для того, щоб самій не зійти з розуму я почала записувати у шкільний зошит. Спочатку, які за день відбулися події - досить стисло.

7 березня я перший раз вийшла з дому, до цього взагалі не виходила. Чоловік на машині їздив в порт, привозив їжу, був моїм зв'язком, зовнішнім світом. Бо мені було лячно, мене трусило всю, я плакала багато і весь мій світ замкнувся в одній квартирі. Коли трошечки стихало або віддалялося бомбардування, то виглядала з балкона, те що бачила іноді фотографувала телефоном. Наприклад, як привезли воду, велика така помаранчева машина, зазвичай з таких машин у нас поливали рослини.

Стоїть величезна черга людей за цією водою і я побачила, що вони несуть у прозорих баклажках воду, яка була руда-руда. Але якщо в людей не було ніякої води, то, мабуть, щось робили.


Фото: Анжела Білодід

У той момент я заряджала телефон лише для того, щоб можна було декілька кадрів зробити того жахіття, що я бачила. У зв'язку з тим, що в нас було обмежене пересування, багато чого ми не бачили, але чули або хтось розповідав. Зв'язку ніякого, новин ніяких - суцільний інформаційний вакуум. Єдине, що було радіо на коротких хвилях АМ, бо FM не працювало, АМ глушили рашисти, але іноді о 4 ранку можна було зловити саме "Українське радіо". Під час тривоги грала просто музика, інформації не було.


Фото: Анжела Білодід

У перервах між оцим вибіганням, в перервах між приготуванням їжі я робила записи. Спочатку це було стисло, а згодом я вже почала записувати навіть свої думки. Я в дитинстві щоденник не вела, щоб ви зрозуміли - це взагалі не моя історія. Для економії як заповнювалось дві сторінки зошита, я фотографувала розворот. Бо думала, а раптом пожежа, ніби телефон не згорить. Тоді я просто сподівалася, що якщо буде зв’язок зможу відправити. Не знаю на що я сподівалася.

Коли ми виїхали 16 березня, якраз бомбардували центр літаками. Ми їхали, а вже горів центральний ринок. Тобто ми тільки вивернули на проспект Металургів і літак скинув бомбу. Нам пощастило, ми за 12 годин до Запоріжжя доїхали, що за звичайних умов становило 3-4 години. Іноді люди доїжджали й за 3-4 доби. 

Ввечері вже як нас розмістили волонтери у дитячому садочку, нам сказали, що попали у Драматичний театр. А ми знали, що там було багато людей з дітьми. У перший день у Запоріжжі ми вирубилися, бо у Маріуполі спати було неможливо. Спочатку було страшно засинати. Чоловік звичайно засинав, бо в нього було фізичне навантаження, тому якщо треба тікати, то я його будила швидко і ми вискакували в тамбур чи коридор. Багато часу я провела в коридорі, саме на матрацах, де холодно без опалення. У квартирі тоді було 12, а іноді й 10 градусів. Коли писала щоденник, то в мене паста у ручці замерзала.

Чому ви вирішили роздрукувати ці зошити?

Знадобилася душевна реабілітація, я виїхала до Чернігівської області. Там у нас є родичі чоловіка. Мабуть, у червні тільки взяла фотоапарат до рук. Раніше я не могла, мені нічого не хотілося і я не розуміла навіщо це все, якщо нас зараз вбивають. Важко пояснити. Я 7 місяців була в Чернігівській області, в лісі вигулювала, викрикувалась, приходила до тями. Поступово займалася фотографією.

Я відчула, що зможу повернутись в соціум, в Одесу, хотілось спілкування з фотографами. Бо в Маріуполі я була головою народного фотоклубу "Берег". Мені хотілося приїхати в Одесу, поспілкуватись з фотографами знайомими, відвідати фотоклуб "Фотон", "Фотон-2".

У грудні, мене забрали сюди хлопці мої. Вони сюрпризом приїхали, не попереджаючи, я плакала від радощів, що мене забирають. Тут я почала оживати, але не думати про те що відбулося звичайно неможливо. У вересні я вирішила перечитати свій щоденник і зрозуміла, що я там половини слів не розбираю. Мене трошечки попустило і я змогла це зробити, набрала це в документ по сторінках, прямо як от було записане.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

У липні 2022 року разом із Товариством греків в Україні випустили книжку "Кривава історія міста Марії", там були мої та одноклубників фотографії. Тому я вирішила, чому б не зробити альбом із мого щоденника. Довгенько над цим працювала і замовила фотоальбом. А на той час уже з грудня 2022 року я познайомилася з людьми з громадської організації "Одеський інститут соціальних технологій". Голова цієї організації Андрій Крупник сказав, що це треба не лише мені, а і суспільству і вчепився в цю ідею. Це наша з чоловіком історія виживання, я це для себе, а не для того, щоб на загал виставити робила.

Як ви виїжджали, чи обшукували на блокпостах і як вдалося вивести зошити та фото?

Ми знали, що війна почалась у 2014 році. Ми розуміли, що на блокпостах нас будуть обшукувати, можуть роздягати. Підготувалися наскільки могли, я заховала щоденники десь далеко з документами на квартиру серед речей. Телефони повимикали, але теж глибоко заховали, зв'язку ж не було. У мене були старі телефони, ще навіть здається з кнопками, схопила, щоб було там два телефони, два проводи, аби імітувати що воно робоче і поклали це зверху в сумочку свою і чоловікові. Хто його буде заряджати на блокпосту.

Ми виїжджали не самі, а вивозили друзів та сусідів. Місця не було, виїхати з Маріуполя без автомобіля власного було неможливо. Нас було шестеро в машині. Все що не влізло в багажник, який був під саму стелю було на колінах, у мене під ногами, скрізь. Сказала чоловікові, якщо техніка не влізе, то я сяду як лялька на капот. Страхи були.

Поки ми виїжджали, люди пішки йшли з дітьми, тачками - хто на чому. Тільки якомога далі з цього пекла. Швидко їдуть колони машин, всі обвішані білими ганчірками. Ми як виїжджали бачили вже на блокпостах, що солдати російські стоять і на колінах у них пов'язані білі ганчірки. Може, щоб відрізнити. Форма ще в них така страшна, мабуть, ДНРівці були. Я маю на увазі старе щось, якісь недоноски. Перша колона виїхала 14 березня. 

Наші сусіди зверху щодня з 5 березня їздили в центр до Драмтеатру в надії на коридор. По радіо казали, що він буде. Коридор означає, що не буде обстрілів і люди зможуть виїхати, але обстріли не припинялися. Наші військові кричали на людей, щоб роз'їжджалися та не скупчувалися, бо ніхто нікуди не виїжджає. Люди сердилися, що їх не випускали. Пізніше дізналися, що на Чонгарі прорив і йдуть уже не тільки з донецького напрямку, а й з бердянського. Це вже дало розуміння того, що Маріуполь в облозі й шансів мало.


Фото: Анжела Білодід

З'їжджалися з різних кутків міста, але виїжджали всі. І це колона була безперервна з машин, обвішаних білими ганчірками та написами на аркушах Діти. Попереду ми бачили як зупинили молодих хлопців, то їх навіть роздягли. Нашу машину не розглядали, один раз поспиталися, подивилися багажник. Наші знайомі виходили із соцмереж, видаляли свої акаунти. Я цього не робила.

26 грудня 2021 року випав сніг, краса була неймовірна, обліпило, все ще ж до Нового року прибране - гарно. Я схопила фотоапарат і побігла фотографувати, оббігла де змогла, поки світло було. Згодом, як я виїхала і взяла в руки фотоапарат, десь у червні 2022 року, то знайшла на флешці оці фотографії. Це була як знахідка, моя остання мирна фотосесія Маріуполя. Якби знала, то кожний куток обійшла б.

Коли ви вже змогли виїхати, як вдалося адаптуватися і які були контрасти інших міст відповідно до Маріуполя?

Коли виїхали, був такий контраст у порівнянні з пеклом, що творилося там. Заїхали в село понад морем, люди стоять біля магазину, спілкуються. Ми не могли зрозуміти як таке можливо в 30 км від Маріуполя. Тобто там були вже рашистські солдати, десь заходили, але спокійно, ніяких обстрілів, працювали крамниці.

У Маріуполі гроші були папірцями, якими можна було розпалювати багаття, вони зовсім непотрібні були. Мародерства було багато, повилазило усе погане, що в людей є.

Коли я приїхала в Одесу, боялася вийти в супермаркет поруч, від під'їзду далеко не відходила. Я себе відчувала, наче я сиджу в якомусь бункері й в мене таке віконечко маленьке, через яке дивлюся. Довго звикала до того, що життя продовжується. Люди живуть, спілкуються, ходять в кафе.

Ви народилися на Херсонщині, навчалися в Одесі, а жили понад 30 років у Маріуполі, як вас туди завела доля?

Одеса нас познайомила з чоловіком, тому що ми навчалися в одному університеті та жили в гуртожитку. Він закінчив навчання, я була на третьому курсі, але сказав: "Якщо ми одружені з тобою, то не буде так, що ти будеш вчитися, а я десь поїду. Або ми разом, або на що ми тоді женилися". Ну і я перевелась на заочне і поїхала з ним в Жданов (Назва Маріуполя з 1948 по 1989 рік, - ред.). Він за розподілом міг ще вибирати куди поїхати. Єдине, що я тоді сказала, це 1988 рік, що де завгодно, тільки в Україні. У нас була пропозиція Херсон, але там не давали проживання, а ми сімʼя студентів, як кажуть, за душею нічого. А у Жданові запропонували кімнату в гуртожитку - це нас влаштовувало. Хоча хтозна-де той Жданов і що воно таке. Зрозуміло, що Азовське море, але ні разу до цього там не були.

У 1989 році пішов рух про перейменування, повернення містам історичних назв і звичайно, що Жданов діяч радянський нікого не влаштовував. Почали збирати підписи біля ЦУМу, то мій підпис там є. Хоч ми не корінні маріупольці, але маємо право казати наш Маріуполь. Ми як їхали туди у 1988 році, у нас було уявлення про Азовсталь, завод Ілліча. Тобто ми розуміли, що це металургійний гігант якийсь і думали, що люди там у протигазах ходять. Готувалися до того, що ми там от трошечки попрацюємо і ще кудись. Але як приїхали таке зелене і затишне місце. Хоча іноді відчувався дим, коли вітер змінювався.


Фото: Наталя Довбиш/Інтент

За останні роки, коли в громаді стали залишатися кошти, пішов розвиток. Все місто сучасне, навіть в Одесі у деяких питаннях не так. Оформити документи, взяти якусь довідку - записуєшся в чергу і за 15 хвилин все маєш.

Я так мріяла, щоб зробили от як в Одесі підсвічування на центральних вулицях, на будинки, аби гарно було видно архітектуру. Нарешті це зробили, буквально роки за три чи чотири до повномасштабного вторгнення. Фестивалі різні проходили - книжкові й музичні. У мене з Одеси діти купляли квитки та приїжджали спеціально на Маріуполь фест.

Чи відчували, що живете в прифронтовому місті? І чи не змінила окупація міста у 2014 році життя?

Ми відчували це у 2014 році сильно, тоді для нас почалася війна. Вже у 2015 році здається попали в житловий будинок на лівому березі. Обстріляли вранці, коли люди вийшли на риночок, який біля дому. Впало декілька снарядів і звичайно вбило багато людей, повилітали шибки.

У травні 2014 року нічого не було зрозуміло, танки, БТРи стоять, стріляють, а люди фотографують і роти пороззявляли. Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Рознесли наш будинок поліції. Ми ніби кіно дивилися у вікно, то одні, то другі бігають та стріляють. У червні здається вигнали оці групування. Але вони певний час контролювали місто, спалили наш виконком, були заворушення у центрі, але місто жило. Тобто ми проїжджаючи на роботу чи з роботи бачили, що там руйнують, отже треба об'їхати. Потім прислали наших військових, на мосту тоді вибух був. І у нас у дворі бігали кулеметники.


Фото: Анжела Білодід

Широке недалеко було, коли там вибухало, то ми вже навчилися відрізняти важку та легку артилерію. Істерика в мене була іще з 2014 року в тому плані, що думали чи виїжджати. Те що ми прифронтове місто відчували завжди. Тому що у нас було повно військових, крім Азову ще прикордонники та морські прикордонники. Вони їздили на оті точки зіткнення, як там зараз кажуть нульовий кілометр. З Донецького напрямку люди приїжджали скуплятися в наших магазинах по талончикам. І було видно, що люди сильно потерпають від війни.

Чесно, коли почалось повномасштабне вторгнення, при такій кількості військових, притому, що навкруг Маріуполя рилися якісь укріплення, а порт перевантажував ліс для бліндажів - я була впевнена, що навколо нас оборонна міць стоїть. Була повна впевненість в тому, що нас відіб'ють. Оборону Маріуполя завжди з 2014 року тримали. Коли ми почули, що йдуть уже з Бердянська, тобто з Криму поперли на нас, то зрозуміли, що оточені. Якби тільки з окупованої території, можливо б і відбилися, як так вийшло, щоб йшли з Криму - це вже звичайно питання не до нас.

Чи потрібно зараз створювати якийсь культурний продукт про події в Маріуполі українцям?

Я таке не дивлюся. Я дивилася тільки рефлексії на фільм "Юрик". Зрозуміла з того, що наші маріупольці, хто зміг подивитися - розкритикували. Подивитися мені моральної сили не вистачило. Якщо ти це пережив і дивишся, то згадуєш і навіть відчуваєш те, що відбувалося тоді. А організм людини на збереження працює і він притупляє спомини й відчуття.

Зараз, коли виходять "20 днів в Маріуполі", "Юрик" - я там була, мені не треба це дивитися. Я може всього і не бачила, я не бачила трупів на вулиці, бо мало пересувалася, але сестра моя це бачила. А хто буде їх прибирати?

Я починаю себе жаліти, що я так потрапила і мені довелося пережити це. Спомини того тваринного страху, де ти не можеш нічого контролювати й від тебе нічого не залежить - страшно. Літаки - взагалі було найстрашніше, що може бути й коли це відбувається ти не розумієш чи доживеш до наступних сутінок, чи ранку.

До кінця зрозуміти зможе тільки той, хто це пережив, а я не бажаю, щоб це переживав хто-небудь ще раз. Трошечки подивитися цей контент можна і не приміряючи на себе, тому що це теж психологічно важко. Не було ні допомоги від пожежників, лікарі якщо працювали, то в лікарні, але їх бомбардували, а потім авіабомби розбили геть. Горить будинок, а пожежників немає - ніхто не тушить. Тут в Одесі є прильоти, але керівництво міста і служби на місці, чергують. І як тільки щось трапляється приїжджають, люди допомагають розгрібати завали, надають медичну, психологічну підтримку. У Маріуполі цього не було.


Фото: Анжела Білодід

Коли 12 березня за нашим будинком впала авіабомба і в нас повибивало все, так трусило будинок і ми подумали, що вже його половини немає. Земля від вибуху перелетіла через дев'ятиповерховий будинок і побила людям лобове скло, погнуло метал на машинах. Чоловік, як ми вже виїхали, признався, що думав, якщо ще одна авіабомба, то в нас не буде автівки й ми взагалі не зможемо виїхати. Я вже в істериці казала йому, що моє життя в його руках. Ну я не можу без нього поїхати. Власне лише завдяки йому я і вижила.

Як ви облаштувалися в Одесі?

Я люблю фотографувати, красиві картинки та природу. Я люблю Дюківський парк, у вас такі гарні місця, парки - їх трошечки привезти б до ладу. Іноді я виходжу туди фотографувати в Одесі, трошки не такі дикі люди як в Маріуполі. Не кидаються через те, що я з камерою.

Крім всього Одеський інститут соціальних технологій і Андрій Крупник, організовує майстер-класи з малювання. Я людина творча, з дитинства намагалася малювати. Організовували фотовиставки, в Чорноморську їх показували, у науковій бібліотеці, в Южному були.

Я веду соціальне життя в Одесі. Спілкуюсь із переселенцями, відвідую фотоклуб "Фотон 2" - раз на місяць у них проходять конкурси, зустрічі у Всесвітньому клубі одеситів. Раніше я щодня ходила на роботу. Тепер мене звільнили від усього ті падлюки, що за поребриком. Я поки що не працюю, але чимось зайнята. Підготовка цієї книги зайняла певний час. Андрій Семенович та бібліотекарі кажуть, що треба оформити це в справжню книгу з реєстраційним номером в Книжковій палаті України, щоб це була повноцінна книга. Я не заперечую, але в мене коштів на це немає. І хотілося б знайти спонсора, який би це зробив, якщо це цікаво, звичайно.


Фото: Наталя Довбиш/Інтент

А протягом цих семи місяців, які я провела у лісі безвилазно іноді писала вірші. Вони трошечки пов'язані з військовою тематикою. Всього 14 віршиків, але вирішила це оформити теж у фотокнижку. Як сказала моя подруга: "Якщо, Анжело, ми з тобою вижили, то значить у Боженьки на нас якісь плани інші". І я вирішила, що треба ж реалізувати щось, не дарма ж я вижила.

Марія Литянська

Поділитися